Хитруни зневажають науку, простаки їй дивуються, а мудрі люди користають з неї; бо сама наука не вчить, як з неї користати; це вже вища мудрість, яка виходить за межі науки і здобувається спостереженням.
Френсіс БЕЙКОН
Есеї або поради, громадянські та моральні; пер. з англ. Ір. Карівець та Іг. Карівець. Львів: Контур, 2004. С. 219.

І. Наука як спосіб пізнання об’єктивної дійсності
У процесі будь-якого пізнання дослідник намагається виокремити об’єкти та предмети дослідження, встановити як вони взаємодіють між собою та впливають на людину чи як піддаються людському впливу.
Людвіг Вітґенштайн¹ стверджував, що сукупність фактів визначає все, що стається, а також те, що не стається [1, с. 7]. Він же зазначав: «уважають, що Бог створив усе, крім того, що суперечить законам логіки; отже істина в тому, що ми не можемо знати, як виглядає „нелогічний світ“» [1, с. 17]. Отже, „об’єктивність“ нашого світу є логічною, доки це не спростовано новими знаннями.
Наука у загальному розумінні намагається описати та пояснити світ у його багатоманітності. Сучасний поділ досліджень за об’єктом (предметом) дозволяє узагальнено розмежувати: природничі науки (досліджують природу), суспільні науки (досліджують взаємодію у суспільстві) та гуманітарні науки (досліджують людину як суспільну, духовну, культурну істоту)².
Метою наукового дослідження є встановлення істинного знання.  Наука є „точною“, оскільки кожен результат дослідження має бути емпірично перевірений на істинність. У правничій науці такої точності складно досягти. Точність у праві не виглядає як математичні формули, натомість це – логічна несуперечливість, системна аргументація та успішна верифікація юридичною практикою.

ІІ. Право у системі суспільних (соціальних) наук
Сучасне право досліджує регулювання суспільних відносин, зокрема властивості факторів, які формують правила людської поведінки. Традиційно право можуть відносити до філософії, яка відображає відповідну форму світогляду,
що безумовно залежить від особи дослідника. „Прикладною“ складовою правничих досліджень є відповідна норма пізнаного права або модель поведінки.
Наука є цілісним явищем, що має пояснити будь-який прояв існуючого світу („ідеальна теорія всього“), тому правнича наука не може бути відокремленою від інших (принаймні соціальних чи суспільних) явищ. Це дозволяє виділити різні підходи до дослідження права як явища (феномену), до прикладу, шляхом пізнання впливу на нього природних властивостей людини, її соціологічних особливостей, культурних та інших аспектів.
Складністю правничих досліджень є пізнання людиною правил поведінки, які встановлюють (принаймні закріплюють письмово, якщо згадати священні письмена) самі ж люди. Тому об’єктивність результатів правничих досліджень зазнають постійної критики. Ба більше, у разі встановлення несправедливого акта суспільство (бізнес чи „третій сектор“) протидіятиме йому, як у законних межах, так і у спосіб „повстання“. Відповідно, слід розрізняти право – об’єктивне втілення справедливості, яке пізнається, та закон – спроба нормотворця виразити справедливість, яка може бути вдалою або невдалою.

Сучасне розуміння права базується на тому, що воно, право, є об’єктивним явищем, що втілює уявлення про добро та справедливість, які нормотворці можуть втілювати неналежно. Право не творять, а пізнають. Сер Ісаак Ньютон не створив відповідні фізичні закони, а пізнавав їх. Відтак, „мистецтвом“ наукової діяльності є елегантне судження (формула), що найточніше описує явище. Знання законів природи дозволяє втілити у життя різноманітні задуми: від метання каменю у пращі, до висадки на Місяці. Відмінність у тому, що закони природи порушити не можна, хіба що Ви – барон Мюнхгаузен. Порушення закону спричиняє юридичні наслідки, зокрема притягнення до відповідальності. Разом із тим, закон може суперечити праву.

ІІІ. Взаємодія доктрини та практики
Кожна теорія має витримати перевірку на об’єктивність. З огляду на особливості права, теорії здатні змінюватися, тож аксіоматичні постулати важко виділити, зважаючи на динамічність знань. Нині основним методологічним прийомом є вибір правопізнання та розуміння легітимної мети правового регулювання. Загальною же метою права є формування належних правил людської взаємодії, які ми пропонуємо розглядати через взаємодію трьох стовпів сталого суспільства: публічної влади, бізнес-середовища, громадянського суспільства.
Теорія втілюється та перевіряється практикою, за результатами застосування норм, своєю чергою, практика є джерелом пізнання (empirical evidence) та може мати опосередкований вплив на теорію (питання неупередженої критики). Отже правова доктрина має виступати мірилом практичного втілення правил соціальної взаємодії, яка може мати різний правовий режим.

IV. Значення права
Сформоване належне нормативне регулювання є визнанням певних явищ (безумовність людських прав), встановленням моделей здійснення та охорони суб’єктивних прав (різними юридичними інструментами). Відповідно, одне й теж явище можна регулювати та охороняти по-різному у різних правопорядках. Правозастосовна практика надає можливість оцінити якість норми, що має ефект головним чином на окрему людину, а також громадянське суспільство та бізнес.

ВИСНОВОК
Право є об’єктивним явищем, тому закон може бути неправовим – таким, що відступає від права. Регуляторний акт, який суперечить закону, – незаконним. Це різні вади, але обидві виявляються порівнянням із вищим мірилом.

Київський інститут правничої методології економічних трансформацій (КІПМЕТ) має на меті пізнати право та його вплив на економічні відносини, оцінити ефективність законодавства, спрогнозувати його вплив на суспільне життя й запропонувати методологічно вивірені рішення, спроможні втілити затребувані часом і викликами, що постають, зміни. Ці зміни не творять право, а наближають закон і регулювання до пізнаного права.

Література

1. Вітґенштайн Л. Логіко-філософський трактат. Київ: Арій, 2025. 128 c.

---

1. Людвіг Йозеф Йоганн Вітгенштайн (нім. Ludwig Josef Johann Wittgenstein; 26 квітня 1889, Відень – 29 квітня 1951, Кембридж) – австро-англійський філософ, один із засновників аналітичної філософії і один з найяскравіших мислителів XX століття ↩︎
2. Окремо зважаємо, що Керівництво Фраскаті [Настанови щодо збору та публікації даних про дослідження та експериментальні розробки – міжнародний стандарт Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), який містить рекомендації щодо збору, звітності та використання даних про наукові дослідження й розробки] класифікує галузі досліджень і розробок на: 1. Природничі науки; 2. Інженерія і технологія; 3. Медицина і науки про здоров’я; 4. Сільськогосподарські та ветеринарні науки; 5. Суспільні науки; 6. Гуманітарні науки і мистецтво ↩︎